Спецможливості
Агробізнес

Євген Ленг: “Хліб – це звичайний товар, який виробляють у рамках товарно-грошових відносин”

05.06.2008
815
Євген Ленг: “Хліб – це звичайний товар, який виробляють у рамках товарно-грошових відносин” фото, ілюстрація
Про низьку якість зерна цьогорічного врожаю оператори ринку заговорили ще в період жнив, хоча більшість із них сподівалася на те, що ситуація невдовзі виправиться і в загальному зерновалі знайдеться необхідна кількість якісного продовольчого зерна для задоволення потреб українських переробних підприємств. Дійсно, за різними оцінками, виробництво пшениці цього року коливається в межах від 18 до 20 млн т, а за неодноразовими заявами представників Міністерства агрополітики, майже 60% зібраного обсягу становить саме продовольча пшениця. Тобто у будь-якому разі для внутрішніх потреб країни її абсолютно достатньо, і тому всі розмови про якийсь там дефіцит просто недоречні. І все ж, незважаючи на подібні заяви, активної торгівлі на внутрішньому ринку, приміром, пшеницею 3-го класу не спостерігалося ані у вересні, ані в жовтні. Експерти пояснюють це тим, що власники якісного зерна притримують його, очікуючи подальшого зростання цін на нього, але переробники налаштовані більш скептично. "В Україні є певний дефіцит високоякісної пшениці", — заявляють вони. За роз'ясненням ситуації журнал "Пропозиція" звернувся до першого віце-президента Всеукраїнської асоціації пекарів, пешого заступника голови правління ЗАТ "Укрзернопром" Євгена ЛЕНГА.

 


— Міністерство агрополітики стверджує, що продовольчого зерна в Україні достатньо, а Всеукраїнська асоціація пекарів заявляє протилежне — кому вірити?


— Справді, продовольчої пшениці 4-го класу в країні досить багато, і її вистачає для внутрішньої потреби. Але сьогодні на ринку немає великих партій продовольчого зерна, я маю на увазі пшеницю 3-го класу з потрібними борошномельними якостями. Можливо, вони десь і є, але я розмовляв із багатьма виробниками борошна й крупів та й з власної практики бачу, що дуже важко нині купити продовольчу пшеницю 3-го класу.


Чому йдеться саме про пшеницю 3-го класу? Тому що українська технологія переробки зерна на борошно, а її застосовують на всіх млинах,  не передбачає ніяких добавок. Приміром, у Франції переробляють пшеницю 4-го класу (про третій там навіть не знають, що це таке) та додають у це борошно суху клейковину, яку виробляють на інших підприємствах. В Україні таких заводів з випуску добавок немає. На пострадянському просторі завод для переробки сухої клейковини є лише в Казахстані, його нещодавно збудовано. Тобто в Україні ніколи не збагачують борошно, а намагаються формувати борошняні партії таким чином, щоб борошно без різних добавок відповідало колишнім та чинним гостам і держстандартам. А коли формують помельну партію, то беруть 40–50% пшениці 4-го класу та 50–60% — 3-го, щоб отримати борошно високої якості. Та цього 3-го класу з добрими показниками, повторюю, на ринку немає.


— Тобто з обсягу внутрішньої потреби країни в продовольчому зерні (6–7 млн т), яке використовують на виготовлення хлібобулочних виробів, 3-го класу повинно бути щонайменше 4 млн т, а таких обсягів немає? А що ж статистика каже?


— Ви праві, потрібно як мінімум   4 млн т пшениці 3-го класу. І якщо подивитися статистику, то начебто все нормально. Але на практиці ми бачимо, що купити таку пшеницю сьогодні дуже проблематично. Думаю, що питання навіть не в ціні, за якою нині продають зерно, а в тому, що немає товару. Або ми не знаємо, де така пшениця зберігається. Але проблема не тільки з пшеницею. Скажімо, жито. Цього зерна теж зібрано з лихвою, але все воно дуже низької якості, а отже, його не можна переробляти, бо й борошно матимемо неякісне. Тобто в жодному разі ніхто не каже про голод або якусь нову зернову кризу в країні, але ми маємо ситуацію, коли через низьку якість зерна врожаю 2005 року може знизитися й якість борошна та готової продукції — хліба.


— Але ж, за новими стандартами на пшеницю, до продовольчої зараховано й п’ятий клас…


— Можна створити нові стандарти, ввести нові класифікації, що й зробили заради інтересів експорту, але мірошники та пекарі купують сьогодні зерно за старими стандартами. Ми беремо той продукт, з яким нам зручно працювати, який ми розуміємо та знаємо. Нам байдуже, які є стандарти на експорт, нам усе одно, якщо хтось скаже, що це продовольче зерно, а це — ні. В нас у кожній угоді передбачено та записано всі потрібні показники якості. З поганого зерна неможливо одержати якісне борошно.


Ми передбачаємо, як розвиватимуться події далі. Можна піти двома шляхами. Перший: якщо побачимо, що у нас немає потрібної якості хлібопекарського зерна, підемо на зовнішні ринки: до Росії або Казахстану; другий: якщо там будуть високі ціни, тоді спробуємо переконати уряд та парламент, щоб вони запровадили певні невеликі квоти на безмитний імпорт продовольчого зерна. Впевнений, що будь-який уряд нас зрозуміє, бо це не політичне питання. Потрібно тільки дати квоту на 500 тис. т або 1 млн т продовольчого зерна — пшеницю 3-го класу — та зняти тимчасове імпортне мито на неї.


— Це потребує тривалого часу, і можна припустити, що, дізнавшись про імпортний попит України на зерно, Росія та Казахстан, підвищать свої ціни на нього.


— Підвищити ціни може будь-яка країна в будь-який момент. За великим рахунком, коли в сезоні 2003/04 рр. у нас не вистачало зерна, ми закупили його на зовнішніх ринках за цінами, які нас влаштовували.


— Так-так, але, замість 2 млн т за цінами 140–150 USD/т, які нашому уряду нібито обіцяли росіяни, зерно потім купували приватні зернові компанії за 170–180 USD/т у тієї ж самої Росії та в Казахстані.


— Зерно — це біржовий товар, і природно, що російські чи казахські трейдери чудово можуть порахувати різницю між цінами на чиказькій біржі та на кордоні України. І вони запропонують своє зерно на кілька доларів дешевше, та й усе. Від цього ми нікуди не дінемося. Нам продаватимуть зерно дисконтом від американського чи канадського з доставкою в Україну мінус 5–7 доларів, щоб було цікаво й не купували за океаном.


Я не кажу, що купувати пшеницю потрібно вже сьогодні. Тільки тоді, коли ми справді побачимо, що найближчі два місяці, тобто до листопада-грудня, ми не зможемо знайти якісного зерна на ринку, його доведеться імпортувати. На нашу думку, якісного зерна не вистачає, хоча статистика показує, що воно є. Я кажу про гіпотетичні можливості на сьогодні: в такому разі ми можемо зробити ось так. Це перший шлях. Другий — виробляємо борошно з того зерна, яке є на ринку, й доводимо його “до розуму” на хлібозаводах різними необхідними добавками тощо. Такі технології є, хоча вони не подобаються нашому основному споживачеві, який звик до хліба без добавок та поліпшувачів.


Для виробництва дуже дорогих сортів хліба (за 8–10 грн) борошно завжди знайдеться. Зробити якісне борошно — не проблема, але якщо казати в цілому про ринок, то можливі варіанти, коли нам доведеться “тягнути” до наступного врожаю якість борошна та хліба за допомогою всіх можливих технологічних прийомів.


— Нещодавно уряд позбавив місцеві влади права регулювати ціни на продовольчі товари. Що змінилося на ринку, адже місцевий чиновник, однак, щось та придумає?


— Ситуація така. Постанова Кабміну №1150 призвела хлібопекарську галузь до глибокої кризи. По-перше, сама постанова була незаконною, по-друге, це дискусійне в законодавстві питання: чи може місцева адміністрація встановлювати ціни на хліб, чи це повинен робити Кабмін, тому що в самому законодавстві є суперечності щодо цього. Одні юристи кажуть, що не може, тому що Кабмін має право регулювати тільки ціни на дитяче харчування й більше нічого. Інші,  — що уряд може тимчасово регулювати ціни. Тобто це питання так і не з’ясовано. Але надавати право регулювати ціни обласним держадміністраціям — такого у законодавстві немає. Якщо завтра Кабмін доручить регулювати ціни ще комусь, то їх знову почнуть регулювати? Ситуація непроста. Але постанову було прийнято, і її довелося виконувати.


— У постанові зазначалося, що її дія тимчасова…


— Так, але таке визначення посприяло тому, що запропонованими заходами керувалися майже 2,5 року. І, якщо пам’ятаєте, документ приймали зі словами тодішнього прем’єра на кшталт “голови повідриваю” та під таким тиском, що ніхто не сумнівався щодо “відривання голів, рук і ніг”, тому довелося працювати у визначених рамках. До речі, постанова насправді не обмежувала рентабельність, а просто надавала право будь-якій обласній держадміністрації встановлювати ціни на хліб, приміром, одна гривня за кг хліба — і нічого з цим не можна було зробити. В деяких регіонах відбувся більш-менш вдалий діалог із місцевою владою, і вона взяла до уваги побажання виробників, а в основному — адміністрації, розглядали це питання з погляду популізму. За великим рахунком, що таке ХЛІБ — це одна з останніх речей, що залишилася в руках керівника обладміністрації. Він може навіть кримінальну справу завести на директора хлібозаводу і примусити його не досить цивілізованими методами знизити ціни до рівня, якого бажає голова адміністрації.


Але сьогодні облдержадміністрація не може визначити ціни ні на бензин, ні на м’ясо — це виключено, бо ринок м’яса має велику кількість приватних торговців, якими неможливо управляти. Інша річ, коли в місті працює один чи два хлібозаводи. А м’ясники менше піддаються адміністративному тиску, бо їм скажуть про ціну, приміром, 20 грн за кг, то наступного дня на ринку буде порожньо.


Як нас перемогли? Дуже просто: почали порушувати кримінальні справи проти всіх. Уся галузь перебувала під кримінальними справами. Через це зіпсовані нерви у цілої низки директорів підприємств, через це країна втратила деяких директорів, які пішли з галузі. Таким чином нас перемогли. І до цього повертатися немає сенсу. Почнемо знову регулювати ціни, і через два роки галузь зупиниться. Якщо так працюватимемо й далі, в галузь ніколи не підуть інвестиції.


— Ціна на хліб — це індикатор ситуації в країні, й допустити “хлібні бунти” жодна влада не погодиться, тому й застосовує найбільш притаманні їй методи …


— Погоджуюся з вами, і цьому є приклади в історії, коли в Петрограді три дні не було хліба — а потім 70 років це розгрібали. В цій логіці є певний сенс, та наша Асоціація насамперед бореться за те, що хліб — це звичайний товар, який виробляють у рамках товарно-грошових відносин у країні з ринковою економікою. І регулювати його повинна тільки конкурентна боротьба, бо це висококонкурентна галузь, повірте. Отже, регулювання повинно відбуватися через конкурентність плюс собівартість та інші економічниі показники.


Рентабельність нам ніхто не лімітував, обмежували ціну на хліб, причому без будь-яких розумних аргументів. Якщо десь вдалося порозумітися й переконати владу в тому, що передусім потрібно зважати на собівартість продукції, а вже потім якось визначатися з цінами, то десь не зуміли знайти золотої середини. Це призвело до того, що підприємства практично більше року працювали з нульовою та мінусовою рентабельністю, що, своєю чергою, зумовило зменшення заробітної плати на багатьох підприємствах; призупинено технічну реконструкцію, бо основні фонди в досить плачевному стані, й галузь потребує докорінної технічної перебудови. Все це спричинило досить глибоку кризу. І вона поглибилася ще більше, оскільки ми маємо досить велику плинність кадрів по галузі — 30% працівників пішло. І насамперед люди, які становлять основу будь-якого заводу: механіки, ремонтники, автоматники, інженери. Почали звільнятися досвідчені пекарі та тістоміси. І якби ми різко не підвищили зарплату, то сьогодні реально не було б кому пекти хліб. І тоді б приймали будь-які постанови, але перебоїв із випуском хліба не уникли б.


— Чому ж раніше не підвищили зарплату працівникам галузі, якщо була для цього можливість?


— Так, певна можливість у нас була, і ми повинні були її використати, але ми не мали гарантій того, що якийсь місцевий керівник не підпише розпорядження про встановлення нових цін на хліб. Зазначу, вартість борошна в собівартості хліба становить 60%. Решта 40% — це інше. З одного боку, в нас зменшилася вартість борошна, але з іншого — зросли всі інші витрати, пов’язані з виробництвом хліба: ПММ, електроенергія тощо. Причому в кілька разів. Працюючи в нестабільних умовах, ми не наважувалися на підвищення зарплати. Після скасування названої постанови на багатьох підприємствах заробітну плату підвищено, на підприємствах Укрзернопрому — в середньому на 30%, а деяким категоріям працівників — на 35% і більше.


— Підвищення заробітної плати вплинуло на собівартість продукції або на ціни?


— На цінах це поки ніяк не позначилося. Ми обіцяємо утримувати стабільні ціни на хліб, але якщо дорожчатиме паливо, газ, робоча сила, а також зерно, яке, ймовірно, таки дорожчатиме, тоді ціни на хліб змінюватимуться. Ми говоримо не про значне підвищення — 10–20 к. — це, по суті, непомітні явища, тим більше, що ми навчилися, нормально працюючи, випускати соціальні сорти хліба, які дотуємо за рахунок інших сортів. Але регулювати весь спектр хліба, що виробляється, — це несправедливо, бо якщо ви хочете за малі гроші отримати продукт на букву “Г”, то за такі гроші ви його отримаєте, але якості там не буде.


За нашими даними, навіть малозабезпечені верстви населення, ті ж пенсіонери, намагаються купувати недешевий хліб, а той, який їм подобається. Тобто він може бути дещо дорожчим. І нинішні уподобання свідчать про те, що люди купують не дешеві сорти хліба. В Одесі був цікавий приклад: коли там почали випускати соціально дешевий хліб за квотами, то його майже не купували, він залишився незатребуваним.


Сьогодні палітра цін на хліб різноманітна, є багато різних видів хліба, великий асортимент. Кожен може знайти те, що бажає. Природно, що деякі сорти подорожчають, як нині, приміром, подорожчали кондитерські вироби, бо зросла ціна цукру. Але я вважаю, що в найближчій перспективі ціни на хліб залишатимуться стабільними. Проте, за великим рахунком, якщо навколо все дорожчає та ще й маємо інфляцію, то на хліб теж зросте ціна. Це треба розуміти.


Повторюю, хліб — звичайний товар і має коштувати стільки, скільки він коштує. І не потрібно за рахунок хлібопекарської галузі вирішувати соціальні проблеми, бо вона не для цього створена. Це приватна галузь. А вирішувати соціальні потреби необхідно за рахунок держави — дотаціями тощо. Ось дивіться, в Інтернеті опубліковано заяву мера Києва, який знизив ціни на борошно і заявив на весь світ, що ціни на хліб у місті не підвищуватимуть.


— А ви кажете, що ціни вже не регулюють...


— Він може це робити, бо підприємства перебувають у комунальній власності міста, але при цьому він заявляє, що в разі подорожчання ПММ до запланованих 5 грн місто надасть дотації. Це унікальна ситуація! Ніде більше дотацій не дають! Тобто якщо навіть у Києві буде такий перерозподіл бюджетних коштів через хліб (хоча це зовсім хибний підхід, бо і пенсіонер, і власник мерседеса купують хліб за однією ціною), то навіщо нам дотувати власника мерсу,  якщо можна зробити адресну допомогу київським пенсіонерам. На мою думку, це зовсім не цільове використання бюджетних коштів. Але це є, і воно впливає на ринок. І якщо Олександр Омельченко каже про те, що він може дотувати хліб, — а більше ніхто й ніде його дотувати не буде, — то природно, що ціна на хліб зросте, бо ПММ дорожчають, енергоносії також.


— Але ж тут зрозуміло, що Київ готується до виборів мера, тому хліб почнуть дотувати...


— Можливо, це частина передвиборчої боротьби, але я думаю, що на рішення, за кого голосувати, навряд чи впливатимуть ціни на хліб.


— Чи відчувають великі підприємства конкуренцію з боку невеликих виробників хліба?


— Вони виробляють від 5 до 20% хліба в країні. Коли на хліб була погана кон’юнктура, і ціни примушували утримувати на низькому рівні, то практично всі невеликі пекарні або закрилися, або збанкрутіли. Потім, коли ситуація змінилася, вони почали знову працювати.


Невеликі виробники повинні бути, бо важливо мати конкурентне середовище, адже у них є свої покупці. Для нас головна проблема не в тому, що вони є, а в тому, що хліб подекуди виробляють в антисанітарних умовах. Може бути зараження, бо його якість ніхто не контролює. Не хочу всіх огульно звинувачувати, але чимало таких підприємств майже не дотримується стандартів, і багато з них працює в тіні. Це домовленості з чиновниками на місцях, це невеликий бізнес, який має “кришу” від певних чиновників, і все йде за готівку, і ніхто не заявляє про свої доходи.


Асоціація сьогодні працює з Держстандартом над розробкою закону про хліб, над стандартами у хлібопекарській галузі, і, думаю, що ситуація може поліпшитися. В жодному разі ми не хочемо закриття таких невеликих підприємств, але хочемо одного, щоб вони працювали з нами у рівних умовах і відповідали за свою продукцію перед споживачем, а ще, щоб вони не працювали в тіні. І це все, а так — нехай займаються бізнесом і процвітають. І ми цього доб’ємося, вже розроблено певні механізми, як досягти успіху.


— До речі, галузь стовідсотково перебуває в руках приватного бізнесу?


— За винятком кількох борошномельних заводів Держкомрезрву та підприємств ДАК “Хліб України”. Ми унікальна країна, в світі не знайдеш жодної, де б Державний резерв займався переробкою зерна і продажем борошна. І мав би для цього власні потужності. Зрозуміло, що держава має більші можливості, ніж будь-яка приватна структура, тому, коли держава через Держкомрезерв починає переробляти зерно й продавати борошно, то тим самим вона заганяє іншу частину своєї економіки — борошномельну галузь — самі знаєте куди... Це унікальна ситуація. В усьому світі держрезерв просто зберігає. Якщо потрібно, він купує готове борошно і виходить з ним на ринок — якщо це інтервенція. У нас все відбувається за іншим дивним сценарієм. Держкомрезерв спочатку купує зерно за 1200 грн/т, потім робить з нього борошно, яке довго зберігає, і тільки після цього намагається продати за нереально високими цінами, за якими ніхто не купує. А потім просить списати борги.


— Але держава й цього року купує зерно й формує якісь там регіональні запаси...


— Це повне зазеркалля. Кабмін пише листи губернаторам: доручається закупити стільки-то зерна, а вам стільки-то. Та вже готуючи такого листа, уряд розуміє:  це зробити нереально, бо в місцевих бюджетах на закупівлю немає коштів, їх навіть не передбачено. Що відбувається насправді? Начальник сільгоспуправління обдзвонює всі елеватори й запитує, скільки вони зберігають зерна, а потім записує його в якийсь регіональний запас.


Як правило, елеватори нічим не ризикують, коли не звітують перед чиновниками, хоча можуть давати неповні дані, та якщо назвали, наприклад, 30 тис. т, то чиновник їх автоматично заніс у віртуальний регіональний запас. Але це зерно приватне й ніякого відношення до запасу регіону не має. Та рапорт у Київ уже пішов.


Якщо казати про заставні закупівлі, то вони ще якось виправдані й мають сенс, але навіщо купувати зерно за завищеними цінами? Це нераціональний підхід. Та й у кого купують зерно? Торік, коли ми купували зерно на 200 грн дорожче, ніж ринкова ціна, всі розуміли, скільки потрібно було докласти сил, аби в тебе купили зерно. Коли держава починає займатися схемами, де є корупційна складова, або така можливість, то всі заходи — коту під хвіст. Цього року знову купують зерно за високими цінами, але що робитимуть з ним далі?


— До того ж, постійно змінюються правила гри на агроринку...


— Через те ніхто сьогодні не хоче працювати з Україною, бо немає чіткої та зрозумілої аграрної політики, приміром, щодо реалізації зерна на експорт. Приватні компанії домовляються з іноземними покупцями, а потім не можуть вивезти зерно з регіонів. Світові зернотрейдери не хочуть працювати з Україною саме через нестабільність у правилах гри. Треба визначити їх раз і назавжди, тоді Україна може стати нормальним експортером. У Росії, хоч би який урожай зібрали, ніхто не тисне на зернотрейдерів, і вони спокійно експортують зерно, бо всі розуміють, що навіть у разі великого експорту, можна буде потім імпортувати потрібну кількість зерна за квотами і навіть за більшими цінами. Країна повинна бути відкритою: і ввозити і вивозити. Економіка сама поставить все на свої місця, а коли починаємо нею крутити, як циган сонцем, то завжди отримуємо негативні наслідки. Потрібно гратися не з цінами на власному ринку, а давати дотації сільському господарству в тій чи іншій формі. Це буде значно корисніше. А гра з цінами не тільки створює корупційні схеми, а й робить неконкурентним наше зерно.


Запитував Олег Музиченко


Фото Юрія Альошина

Інтерв'ю
Вважається, що для українського елеватора добрий показник — 3 обороти за сезон (це коли елеватор потужністю одночасного зберігання 50 тис. т за сезон перевалює 150 тис.). Елеватор «Агродар-Бар», розташований у селі Міжлісся Барського... Подробнее
Одним із найвідоміших не лише в Україні, а й у всьому світі центрів пшеничної селекції є Миронівка (Київщина), яку недарма називають пшеничною столицею, батьківщиною української озимої пшениці, адже саме тут працює Миронівський інститут... Подробнее

1
0