Чи варто кришити землю на шматки розміром із бутерброд

Питання приватної власності на землю далеко не однозначне, оскільки не є основою мотивації для збереження землі в багаторічному сенсі. І справа не в жадобі до швидкої наживи. Ті, хто працює на землі, по-справжньому багатими не стануть, якими б вони не були трудоголіками чи геніальними землекористувачами. Багаті знають про існування сільськогосподарського виробництва тільки завдяки щоденним сніданкам, обідам та вечерям.

Сільське господарство загалом дуже малорентабельне, а точніше збиткове або умовно рентабельне. У більшості країн світу (в основному, за винятком пострадянських держав) сільське господарство дотується різними способами державою, яка бере на себе в середньому 50% сукупних витрат. Це справедливо насамперед для держав Євросоюзу та Сполучених Штатів Америки. Отже, якщо землевласник, не маючи ніякої підтримки (може, хіба від господа Бога), не буде думати про прибуток саме сьогодні, відразу і, можливо, за будь-яку ціну, то, дякуючи волі наших чиновників, він швиденько втратить землю (шляхом іпотеки), лише припиниться дія мораторію на відчуження землі сільськогосподарського призначення.

Із землею буде порядок тільки тоді, коли держава буде нею опікуватися повсякчас. Наші ж державники не змогли навіть ціну землі скласти і тепер пропонують: мовляв, хай сам ринок цю ціну складе. Не варто хвилюватися, що деякий час (ніхто не знає, який) у цьому питанні буде панувати повний безлад. Всесильний ринок з часом сам все виставить на свої місця. Мені здається, що це спроба гарбу ставити перед кобилою: а раптом поїде (що буде найменше весело).

Але гірше за все, на мій погляд, є таке: “Питання створення великих земельних латифундій, я вважаю, взагалі не стоїть, оскільки Земельний кодекс, зокрема його перехідні положення, передбачають встановлення максимального розміру земельної ділянки, що може перебувати у власності одного суб’єкта, — сто гектарів” (Едуард Пікалов, “Пропозиція”, 12/2003).
Проілюструємо це положення, спираючись на світовий досвід із позицій ефективності машиновикористання. Навіть сторонній людині зрозуміло, що, в принципі, існує оптимальний розмір земельних угідь, що мають бути підпорядкованими одному землекористувачеві (юридичній або фізичній особі). На великих полях доцільно використовувати великі машини, на малих полях,  звісно, — малі. Але які це “великі” й “малі”?! Зазвичай, при прогнозуванні загальної потреби в тракторах середній розмір господарства не враховують, але теза: що більший розмір господарства, то ефективніше використовується в ньому техніка, — підтримується.
Проаналізуємо відомі дані стосовно деяких зарубіжних країн, де, зазвичай, ситуацію вважають благополучною, тобто такою, якою її хоче бачити тамтешня влада і, треба думати, громадяни, включаючи сільгоспвиробників.
Йдеться про кількість фізичних (фіз.) тракторів (т.) в штуках (шт.), яка припадає на кожну 1000 гектарів (га) сільськогосподарських угідь підприємств аграрного сектора таких країн, як ФРН (124), Нідерланди (91), Бельгія (82), Данія (58), Франція (47), США (30), Великобританія (28), а також СРСР (12) (“Новини агротехніки”, 2/2000). У цій роботі є дані і стосовно середнього розміру сільгосппідприємств цих країн (у порядкові їх переліку): 16, 16, 16, 30, 27, 186, 69, 3853 (також у гектарах сільгоспугідь). Усі цифри стосуються 1985–1990 років.
У роботі “Тракторы и сельскохозяйственные машины”, 12/1999, наведено  прогноз потреби фермерських господарств Росії — 24.94 фіз. m, але в розрахунку на 1000 га орних земель. При цьому передбачалося, що середній розмір фермерського господарства становитиме 59 га орної землі, а їх кількість досягне 600 тисяч.
Крім того, є дані на 1.11.86 р. по Харківській області, але вже в еталонних (е.) тракторах: 12.32 е.т./1000 га орних земель, або 10.16 е.т./1000 га сільгоспугідь.
Із власних розрахунків автора виходить, що господарству із обсягом орної землі близько 1000 га потрібні трактори як мінімум трьох тягових класів — 1.4, 2.0 і 3.0 — у кількості 2.8, 1.8 і 4.33 шт. фіз. т., відповідно. Всього 8.93 фіз. т./1000 га орної землі. В еталонних тракторах ця потреба виражається дещо меншою цифрою — 8.06 е.т./1000 га орної землі. Це пов’язано, зокрема, із тим, що пікова потреба в тракторах кожної марки в часі не збігається. Під час проведення власних розрахунків автором було зроблено низку припущень, які дещо занижували загальну потребу сільгосппідприємств у тракторах.
На жаль, цифри стосовно наявності справних тракторів та середнього розміру угідь сільгосппідприємств усіх форм господарювання загалом для України нині авторові не відомі, але не треба бути Нострадамусом, аби спрогнозувати, що фактичної наявності техніки в цілому вкрай недостатньо, цей показник повсюдно продовжує знижуватися.
Для аналізу приведених даних використаємо їх графічне подання (рис. 1). Шкала на осі абсцис — логарифмічна. Розподіл точок даних явно вказує на закономірність (суцільна лінія): що менша площа угідь сільгосппідприємства, то більша його питома потреба в тракторах. Аналітично цю тезу можна записати так:
No=1.34+0.012Fo,

де Fo — площа сільськогосподарських угідь підприємства в гектарах, No — його потреба в фізичних тракторах.
Не буду обтяжувати читача дальшими викладками та графіками, а лише скажу, що в ході реформування аграрного сектора держави середній розмір сільгосппідприємства зменшується (нині саме так і є), а загальна об’єктивна потреба держави в тракторах росте. А звідси і проблема окупності сільськогосподарського виробництва в цілому більшості країн світу. Затрати на техніку — це перша, найбільш ємна позиція в структурі собівартості продукції сільгоспвиробництва.
Крім того, підприємства малого розміру не мають змоги займатися рослинництвом в системі сівозмін. Якщо сівозміна десятипільна, то це означає, що господарство вирощує десять культур одночасно, а це — десять технологій, десять ринків збуту й десять комплектів техніки. Подумайте: можна це реалізувати на 100 гектарах землі?! Буде це рентабельним?! Фактична відсутність сівозмін у сільськогосподарському виробництві ринкового світу — це не новітні технології, а сувора реальність. Якщо запровадити сівозміну в них, то потреба в техніці виросте так, що ніяка держава не витримає, а витрати на оборону будуть здаватися іграшками. Хімічний склад зернят соняшнику, що вирощується щорічно на одному і тому самому полі, суттєво відрізняється від того, що вирощується на полі вперше за десять останніх років. Та й земля у другому випадку “відчуває” себе по-іншому. Не вірите — посійте декілька років на своїй ділянці соняшник, а потім спробуйте виростити, наприклад, картоплю. Науковцям усе це давно відомо, а державникам — ні. Навіть якщо науковець стає державником або депутатом, то відразу про все це чомусь забуває.
Отже, як ми повинні ставитися до норми закону щодо обмеження максимального розміру земельної ділянки, яка може перебувати у власності одного суб’єкта господарювання, в 100 гектарів у разі вільної купівлі і продажу землі?! Мені здається однозначно — як до потужного економічного чинника, що призведе до поділу ще могутніх на сьогодні масивів хлібородної землі на малопродуктивні клаптики. І все це задля “чистої ідеї чистих ринкових відносин”. Тож мені здається, що не варто вкотре гратися в “чисті ідеї”. Давайте діяти відповідно не до ідей, а до здорового глузду. Окрім того, не слід забувати про наукові надбання в галузі землеробства на великих площах та в системі сівозмін. Якщо й варто обмежувати землекористування одного суб’єкта, то в Україні ця межа повинна становити близько 4 тисяч гектарів, як це пересічно було в колгоспах і радгоспах за радянських часів.

В. Мельник,
канд. техн. наук,
Харківський державний технічний університет сільського господарства